31 березня в Туреччині пройшли місцеві вибори, де Партія справедливості та розвитку (ПСР), яку очолює чинний президент Реджеп Таїп Ердоган, програла вперше з моменту заснування. Опозиційна Республіканська національна партія (РНП) перемогла в більшості регіонів, її представники стали мерами Анкари, Стамбула, Ізміра, Бурси, Анталії, Адани, Ескішехіра, Маніси та інших населених пунктів, натомість владі із великих міст вдалось зберегти лише Конью та Хатай (з мінімальним відривом).
Президент Ердоган визнав поразку і пообіцяв провести «роботу над помилками», проаналізувати причини провалу та працювати разом з опозиційними мерами в усіх провінціях. Лідер РНП Озгюр Озель заявив, що «виборці вирішили створити нову політику в Туреччині».
Одні експерти та аналітики стверджують, що цей результат – передвісник майбутньої поразки політичної сили Ердогана на президентських і парламентських виборах 2028-го року, тоді як інші вважають, що його ще рано списувати з рахунків і позиції президента залишаються потужними.
Що відбувається в турецькій політиці, яке значення має перемога опозиції, хто може стати наступною владою Туреччини? Все це – в аналітиці Центру формування політики.
Хто всі ці люди?
Реджеп Таїп Ердоган обіймає посаду Президента Турецької Республіки з 2014-го року. З 2003-го по 2014-й він Премʼєр-міністром Туреччини, а очолювана ним ПСР контролює парламентську більшість з 2002-го. На кожній посаді Ердоган був єдиним реальним керівником держави. Весь його премʼєрський термін Туреччина була парламентською республікою з номінальною роллю президента, пізніше вона була посилена і Ердоган обрався на перший президентський термін у 2014-му. В 2018-му в Туреччині відбулась конституційна реформа, в рамках якої форма правління змінилась на президентську – голова держави став очільником уряду і правлячої партії.
Крім того, через зміну Конституції, Ердоган отримав право балотуватись ще на два терміни. У 2018-му він переміг у першому, а в 2023-му президентські вибори вперше в турецькій історії пройшли в два тури. Незважаючи на стартові опитування, які передбачали перемогу опозиційного кандидата, Ердогану вдалось перемогти в другому турі і втретє стати Президентом Туреччини.
За чинною Конституцією, нинішня каденція Ердогана – остання. Сам він під час місцевої кампанії заявляв, що вибори 2024-го року – останні в його карʼєрі. Дослівна цитата: «Для мене це фінал, згідно з мандатом, наданим законом, це мої останні вибори. Результатом стане передача спадку моїм братам і сестрам, що прийдуть після мене».
Ймовірно, мались на увазі політичні союзники, а не кровні родичі, що продовжать президентський курс, який полягає в наступному:
- Ісламський консерватизм – значна роль ісламу в політичному та суспільному житті Туреччини, апеляція до релігійних почуттів;
- Неоосманізм – розбудова проєкту «Тюркського світу» та тісна політична кооперація з державами, що раніше належали до Османської імперії, переважно з домінантних позицій;
- Євроскептицизм – критика сучасної західної політичної культури і «навʼязування» Туреччині західних політичних стандартів.
Політологами режим Ердогана характеризується як електоральна автократія. Він контролює основні медіа, судову і правоохоронну систему, мінімізував політичну вагу армії, яка в Туреччині є активним політичним субʼєктом і гарантом секуляризму ще з часів Ататюрка. Водночас, хоча Ердоган і домінує над опозицією, в тому числі адміністративними методами, в Туреччині зберігається політичний процес, а вибори залишаються інструментом зміни влади – що продемонструвала остання президентська кампанія, де чинний президент ледь не програв, і остання місцева, де перемогла опозиція.
Турецька опозиція строката та ідеологічно різноманітна, та головна її політична сила – Республіканська народна партія. Це найстаріша політична партія Туреччини, заснована ще Мустафою Кемалем Ататюрком. Сьогодні вона займає ліво-центристські та соціал-демократичні погляди, виступає за секуляризацію країни, лібералізацію політичного процесу та суспільного життя, а також європейський вектор розвитку – РНП навіть входить до Партії європейських соціалістів, що представлена в Європарламенті.
В РНП багато відомих політиків, готових кинути виклик Ердогану. З 2010-го по 2023-й її очолював Кемаль Киличдароглу, що був кандидатом у президенти Туреччини від обʼєднаної опозиції, вийшов до другого туру і програв. Киличдароглу – досвідчений 75-річний політик зі старого покоління, на 5 років старший від Ердогана. Після поразки в листопаді 2023-го РНП обрала нове керівництво: лідером став 49-річний депутат парламенту Озгюр Озель.
Однак справжній неформальний лідер і найпопулярніший політик РНП – це 53-річний мер Стамбула Екрем Імамоглу. Він став мером у 2019-му році після складної виборчої кампанії, результати якої анулювала Центральна виборча комісія, і Імамоглу довелось перемогти на повторних виборах. За перебігом кампанії стежив весь світ, і Державний департамент США засуджував Анкару за втручання в муніципальні вибори. Після перемоги на Імамоглу відкрили кримінальну справу за образу членів Вищої виборчої ради, яких він назвав «дурнями» за скасування перших виборів.
У 2022-му році його засудили до 2-х років і 7 місяців увʼязнення та заборонили обіймати публічні посади, що унеможливило його участь у президентських виборах. Пізніше вирок був скасований в апеляції. Сьогодні Імамоглу називають головним кандидатом у президенти на виборах 2028-го, а на останніх місцевих виборах він переобрався на другий термін, випередивши опонента на понад 10%.
Політична ситуація в Стамбулі має національне значення, оскільки в місті проживає 15 млн людей – майже 20% населення. Окрім того, сам Ердоган розпочав національну політичну карʼєру з посади мера Стамбула. Тому домінування опозиції в найбільшому місті Туреччини – надважливий фактор турецької політики і яскрава ознака, що в Туреччині, попри все, залишаються демократичні інститути.
Причини поразки і тенденції на майбутнє
Причини цього результату – багатошарові, хоча всі так чи інакше повʼязані з економікою та втомою суспільства від 20-річного правління однієї людини.
Туреччина переживає економічну кризу, спричинену втручанням уряду в монетарну політику. Тиск Ердогана на Центральний банк після виборів 2018-го зумовив понад 60% інфляції, девальвацію ліри та падіння доходів громадян. Наприклад, з 2022-го по 2023-й, ціни зросли в середньому на 105%, при тому що Центробанк витратив понад 177 млрд доларів на підтримку ліри. Економісти сходяться на думці, що криза є рукотворною та посиленою урядовим втручанням, і це викликало падіння підтримки уряду.
Окрім того, електоральною базою Ердогана та ПСР є старше населення з консервативними цінностями, а Туреччина – молода країна з середнім віком населення 31,8 років. Молодь переважно живе в великих містах, тяжіє до західної інтеграції та не сприймає ісламістську політику уряду. На вищому рівні євроскептицизм Ердогана відвертає від нього і багатьох економічно активних турків, що є частиною сучасної глобальної економіки, тісно інтегрованої з Заходом – альтернатива у вигляді «тюркського світу» їх не приваблює.
Так чи інакше, спадщина Ататюрка у вигляді вестернізації та розбудови світської держави досі залишається надзвичайно потужною і близькою мільйонам турків, попри протилежні погляди влади.
Чи означає це невідворотне падіння Ердогана та прихід до влади РНП?
Про це говорити зарано.
По-перше, розрив усе ж таки мінімальний. Хоча влада і програла більшість великих міст і адміністративних центрів (осередки опозиційного електорату), загальнонаціональна різниця між РНП і ПСР лише 2%. Партія влади набирає менше голосів уже треті вибори поспіль з 2014-го року, але зберігає домінантне становище на рівні держави.
По-друге, до виборів лишається 4 роки. Це достатній термін, за який влада може зробити роботу над помилками, покращити соціально-економічне становище та провести зміни всередині партії.
По-третє, досі незрозуміло, хто буде очолювати ПСР на майбутніх виборах. Заяви Ердогана суперечливі: з одного боку, він казав, що вибори 2024-го – це його остання кампанія, а з іншого – висловлював бажання ухвалити нову Конституцію Туреччини, що дозволила б йому балотуватись ще щонайменше на 2 строки. Якщо ПСР представлятиме інший молодший кандидат, що презентує привабливішу платформу для турецького суспільства, але в цілому збереже курс Ердогана – це може посилити її позиції. До речі, сьогодні потенційним наступником Ердогана називають зятя президента Сельчука Байрактара, одного з засновників компанії Baykar.
У будь-якому разі, Туреччину чекають запеклі 4 роки.
Значення для України
Туреччина важлива не лише для України, а і для всього світу – насамперед, ця держава прямо впливає на стабільність Близького Сходу і активно задіяна в усі регіональні процеси. Вона також глибоко інтегрована в глобальний енергетичний ринок, оскільки є частиною енергетичної осі «Центральна Азія – Кавказ – Туреччина – Європа», і наразі розвиває свої транзитні потужності: очікується, що в найближчі роки Туреччина зможе забезпечити ЄС додаткові 20-50 млрд кубометрів газу на рік. Окрім того, Туреччина – єдиний член НАТО в географічній Азії.
Важливість для України не менша: Туреччина контролює єдиний морський маршрут, що прямо повʼязує Україну та світ, бере активну посередницьку участь у різних перемовних процесах у контексті російсько-української війни.
У звʼязку з цим, Україні важливо зберігати конструктивні відносини з будь-якою владою Турецької Республіки, розуміти її внутрішньополітичний ландшафт і стежити за процесами
Comments