СВІТ ДОНАЛЬДА ТРАМПА: Зовнішня політика 47-го Президента США

“Сірий носоріг – передбачуване та давно очікуване потрясіння, яке попри все викликає шок, щойно з ним стикаєшся – увірвалось в американську зовнішню політику”, – пише видання Foreign Affairs, коментуючи перемогу Дональда Трампа. 

Світ уже змирився: він буде наступним Президентом США і, як належить будь-кому на цій посаді, матиме визначальний вплив на глобальну політику і міжнародний порядок далеко за межами Америки. У цьому матеріалі “Центр формування політики” проаналізує, якою може бути зовнішня політика адміністрації Трампа, базуючись на його попередніх діях за часів президентства, озвучених планах, політичних поглядах і членах команди. Окремий фокус цього матеріалу ми приділяємо основним збройним конфліктам у світі і можливим підходам Дональда Трампа до їхнього розвʼязання. 

Зовнішньополітичні погляди Трампа

“Тариф – найбільш прекрасне слово зі словника”, – сказав Дональд Трамп незадовго до виборів, коментуючи свій намір запровадити 2000% мито на імпортні мексиканські автомобілі. 

Це слово, щонайменше, одне з улюблених слів самого Трампа – і точно його улюблений інструмент у міжнародних відносинах. Під час виборчої кампанії він обіцяв запровадити мита на всі імпортні товари, що вʼїжджають на територію США: від 10% до 20% в середньому до 60% для китайських товарів і інших астрономічних цифр, наведених вище. 

Жорстка тарифна політика для республіканця – це не лише засіб поповнення Федерального бюджету чи підтримки національного виробника. Це також і потужний політичний інструмент, який, з огляду на його міжнародну універсальність, матиме дві задачі: примус партнерів до гри за “американськими правилами” і економічна протидія ворогам США. Своїми словами Трамп називав тарифи “методом забезпечення миру та недопущення війни”. 

Хоча такий підхід може бути ефективним для стримування ворогів США, він викликає багато занепокоєнь в американських партнерів – насамперед, в Європейському Союзі. Багато видань, аналітичних центрів і навіть політичних високопосадовців говорять про плани республіканця як про “торговельну війну” з Брюсселем. Інші дружні до США держави, високою мірою економічно залежні від двосторонньої торгівлі, зіштовхнуться зі значними економічними та соціально-політичними наслідками. 

Однак під час кампанії Трамп дав багато свідчень, що збереження і розбудова зовнішньополітичних союзів не входить до його пріоритетів. Зокрема, він закликав “переглянути призначення та місію НАТО” і звертався до ЄС щодо відшкодування США понад 200 млрд дол., начебто витрачених на допомогу Україні. Багато шуму наробила його розповідь про комунікацію з лідерами держав-членів НАТО ще за часів президентства, в рамках якої він начебто погрожував не захищати союзників, які витрачають менше 2% на оборону, а натомість заохочувати агресорів “робити все, що їм в біса заманеться” (“whatever the hell they want”). 

Водночас, попри спекуляції в ЗМІ та серед політичних опонентів, Трамп ніколи публічно не висловлювався щодо виходу США з НАТО і не презентував жодного конкретного плану зміни американської політики в Альянсі. З його риторики можна припустити, що США дійсно надаватимуть перевагу тим країнам, що витрачають на оборону більше власних коштів. Один цей ризик уже зараз спонукає європейські уряди збільшувати безпекові витрати: станом на 2024 рік 23 із 32-х держав-членів НАТО витрачають більше 2% на оборону, і більшість планують нарощувати ці суми. 

  Президентство Трампа викликає занепокоєння не лише в союзників із НАТО, а і в азійському регіоні. Зокрема, він висловлювався за зменшення безпекових зобовʼязань державам-союзникам, просуваючи зміцнення військової, економічної та політичної співпраці Японії та Південної Кореї в якості альтернативи. 

Позиції Трампа щодо Тайваню неоднозначні. З одного боку, в його команді багато т.зв. “азійників” – зовнішньополітичних експертів, що вважають безпеку Тайваню та стримування Китаю в Тихоокеанському регіоні міжнародним пріоритетом №1 для Сполучених Штатів. З іншого боку, обраний президент висловлював обурення “безкоштовною допомогою”, закликав Тайвань платити за військову підтримку і планує накласти додаткові мита на тайванські напівпровідники. 

Натомість на Близькому Сході республіканець займає однозначну проізраїльську та антиіранську позицію. Він обіцяв зняти будь-які обмеження з Ізраїлю та дати йому “завершити роботу”, а проти Ірану планує запровадити ще жорсткіший санкційний режим, запроваджувати нові санкції проти китайських портів, що приймають іранську нафту, іракських чиновників, які фінансують терористичні проксі та вжити заходів для припинення ядерної програми Ірану. Враховуючи перший його перший президентський термін і спроби іранської агентури вбити Трампа під час виборів, варто очікувати набагато більш жорстких кроків щодо режиму аятол, ніж за адміністрації Байдена. 

Щодо Китаю Трамп робить акцент на стримуванні його мілітаризації та економічному протистоянні, зокрема запровадженні надвисоких тарифів. Він називав Китай прямою військовою загрозою для США, і за нового терміну варто очікувати ескалації щонайменше економічної війни між двома наддержавами. 

Враховуючи таку жорстку лінію проти двох головних опонентів США – Китаю та Ірану – було би дуже логічним очікувати аналогічного підходу до Російської Федерації, визначеної “ворогом” в американській стратегії національної безпеки. Але Дональд Трамп відомий своєю традиціно теплою риторикою щодо Росії, і під час останньої виборчої кампанії зробив ряд справід екстремальних заяв від запрошення Путіна до вторгнення в країни НАТО, якщо ті не витрачають достатньо на оборону, до звинувачення Володимира Зеленського в ескалації російсько-української війни. Трамп достатньо чітко висловлювався за припинення допомоги Україні щонайменше в нинішніх масштабах, відмовлявся говорити в критичних тонах щодо Владіміра Путіна і деталізувати свої пропозиції з припинення бойових дій. 

В цілому ми бачимо, що зовнішньополітичні позиції Дональда Трампа залишаються стабільними з його першого терміну. Він так само зберігає жорсткий підхід щодо Ірану та Китаю, солідарність з Ізраїлем, скептицизм щодо міжнародних союзів і агресивну тарифну політику (хоча за часів президентства він не висловлював таких радикальних пропозицій). Це дає підстави очікувати, що політика щодо Росії так само залишиться мʼякою лише в риториці, оскільки саме Дональд Трамп запроваджував санкції, дав дозвіл на продаж летальної зброї Україні, блокував Північний потік-2 і вийшов із ряду стратегічних договорів з Росією. 

Непередбачуваність і трансакціоналізм

Дві ключові категорії, що визначають зовнішню політику Дональда Трампа – це непередбачуваність і трансакціоналізм. 

Непередбачуваність Трампа полягає у створенні атмосфери невизначеності як серед ворогів, так і партнерів – ніхто не знає і не повинен знати, як відреагують США на ті чи інші дії, тому стримують себе в недружніх кроках. Прихильники Трампа навіть вимальовують із цього цілу доктрину “стратегічної непередбачуваності”, опоненти вважають її спробою раціоналізувати неосвіченість і низьку обізнаність республіканця в міжнародних відносинах. 

Коли держави приймають певні рішення, вони прораховують можливі позитивні та негативні наслідки цих дій, і для коректного аналізу необхідна передбачуваність поведінки партнерів. Невизначеність Трампа підважує такий аналіз, хоча і може позитивно впливати на стримування агресорів. 

Дональд Трамп зараховує у свої досягнення збільшення оборонних витрат держав-членів НАТО внаслідок загрози втратити підтримку США, а також відсутність великих воєн і вторгнень за його каденції. Дійсно, в перший термін Трампа країни НАТО збільшували свої витрати, але занадто повільно і далеко не всі – справжній “бум” стався лише після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 

Справжня ефективність політики непередбачуваності – дискусійне питання, але вона ймовірно продовжить визначати дії нової адміністрації на міжнародній арені наступні 4 роки. 

Другий аспект – це принцип трансакціоналізму. Він вірить у трансакції між державами, коли дія Х “продається” за певну цінність – гроші або дію Y. Зокрема, підтримку Тайваню він намагався привʼязати до збільшення оборонних витрат Японії та Південної Кореї, вимагає інші держави платити за американську безпекову підтримку, і загалом розглядає військовий та політичний ресурс США як унікальну “послугу”, за яку необхідно платити. Це радикальний відхід від традиційної ролі США як “світового поліцейського”, “арсеналу демократії” тощо – Трамп вважає, що привʼязка американського залучення до економічних чи інших зусиль контрагентів, тобто обмін трансакціями замість донорства, ефективніше з точки зору примусу та забезпечення результатів. 

Українські та європейські чиновники в коментарі Financial Times підтверджували, що план перемоги України з ідеями про спільну розробку українських природних ресурсів і розміщення Збройних Сил України в Європі замість американського контингенту був розроблений саме з урахуванням трансакційного підходу Трампа. “Ми хочемо, щоб він побачив в Україні актив, а не проблему”, – заявив один із учасників підготовки плану. 

Це той самий “America First” у зовнішній політиці: політичні та безпекові відносини мають приносити США економічні або торговельні преференції, бажано – вже в короткій перспективі. Такий підхід може приносити швидкі вигоди, але шкодити стратегічним інтересам, адже з економічних міркувань відштовхує країни від співпраці зі США – далі вакуум може заповнюватись іншими антизахідними режимами та їхніми більш “привабливими” умовами економічної співпраці. 

Команда мрії

Всі політичні рішення і всередині держави, і ззовні, Дональд Трамп прийматиме особисто. Про це говорить його характер та монопольний контроль республіканців над усіма гілками влади і Республіканською партією. Однак вибір кадрів на посади може вказувати на дві речі: чиїм поглядам Трамп віддає перевагу та хто зможе впливати на порядок денний. 

В контексті зовнішньої політики інтерес представляють 3 посади: Державний секретар США, Міністр оборони США і Радник Президента США з питань національної безпеки. 

Державним секретарем США в кабінеті Трампа буде сенатор від Флориди Марко Рубіо. Йому 53, він має великий досвід у зовнішній політиці та національній безпеці, працює в сенатському комітеті з зовнішніх відносин і в розвідувальному комітеті Сенату. Рубіо зробив імʼя в комітеті зовнішніх відносин як жорсткий критик мʼякої політики Обами та Байдена, що призвела до піднесення авторитарних режимів у Латинській Америці, зокрема в Нікарагуа, Венесуелі та на Кубі. Він також критикував стратегію обох президентів-демократів на Близькому Сході та в Азії, закликаючи до більш агресивних дій щодо Китаю, Ірану та терористичних організацій на кшталт ІДІЛ і Аль-Каїда. 

Цікаво, що Рубіо не належить до кола ізоляціоністів, що мають великий вплив у сучасній Республіканській партії. Він підтримує посилення оборонних витрат і раніше регулярно підтримував військові інтервенції США у зовнішні кризи для відстоювання американських інтересів – хоча під впливом Трампа на республіканців суттєво помʼякшив свою риторику і зараз виступає з більшим скепсисом щодо застосування сили. 

У квітні 2024 р. Рубіо був одним із небагатьох сенаторів, що голосував проти пакету допомоги Україні, Ізраїлю та Тайваню. Офіційна позиція звучала так: сенатор підтримував допомогу всім трьом країнам, але лише після наведення порядку на південному кордоні з Мексикою. Тим не менш, Рубіо – один із драйверів двопартійного закону, що ускладнює процедуру виходу США з НАТО і, по суті, створює суттєві перешкоди для Трампа, якщо він коли-небудь вирішить вдатись до такого кроку. 

Попри неголосування за пакет допомоги, Марко Рубіо точно не можна назвати антиукраїнським чи проросійським політиком. Він має давні контакти з українськими чиновниками і дипломатами, раніше був палким прихильником України, і навіть змінивши риторику виступає за замороження війни на прийнятних умовах (не уточнюючи, яких). 

Радником Президента США з питань національної безпеки стане Майк Вольц – конгресмен, член Палати представників від Флориди, колишній військовослужбовець і член підкомітету з питань збройних сил. У нинішніх умовах це навіть важливіша посада, адже за останні роки і в демократичних, і в республіканських адміністраціях Рада національної безпеки (яку радник очолює за посадою) має більше впливу на зовнішню політику, ніж Державний департамент. Ймовірно, цей тренд продовжиться і в адміністрації Трампа, враховуючи його недовіру до дипломатичного корпусу США та перевагу особистим стосункам. 

Вольц відомий давньою антикитайської позицією і виступає за рішучі заходи з протидії мілітаризації Китаю. Він виступав проти збільшення військової допомоги Україні та вимагає більшої залученості Європи, підтримував мирні ініціативи Дональда Трампа, конкретизуючи їх від свого імені. На думку Вольца, мирний план має припинити бойові дії, зблизити Україну з Заходом та забезпечити подальшу ізоляцію Владіміра Путіна. В разі, якщо Росія не погодиться на перемовини, він закликав дозволити Україні далекобійні удари вглиб її території, накласти нові санкції та знизити світові ціни на енергоресурси. Він же вважається одним із архітекторів близькосхідної політики Трампа, закликів “дати Ізраїлю завершити роботу”, розгромити Хамас, збільшити тиск на Іран та його проксі та припинити його ядерну програму. 

Загалом майбутній радник із нацбезпеки вважає, що головний пріоритет США – це протидія Китаю та безпека в Тихоокеанському регіоні, і сприймає бойові дії в Європі та на Близькому Сході як відволікаючі фактори. Тому обидві точки нестабільності треба якнайшвидше прибрати: у випадку з Україною – шляхом швидкого заморожування війни, у випадку з Ізраїлем – шляхом швидкого розгрому ворогів Ізраїлю. 

Міністром оборони буде людина без жодного досвіду військового та будь-якого іншого управління – ведучий прореспубліканського Fox News, політичний коментатор і колишній піхотинець Піт Гексет. Він відомий яскравою протрампівською риторикою, організація “Незалежні ветерани Америки” назвала його “найменш кваліфікованим і найбільш політизованим кандидатом на пост міністра оборони в історії США”. Гексет виступав із яструбиних позицій щодо Китаю та Ірану, засуджував російську агресію, але говорив що “лівацтво в Пентагоні – більша проблема, ніж війна в Україні”. Очевидно, буде взято курс на політизацію Міністерства оборони та Збройних сил США з доволі непередбачуваними наслідками. 

Звісно, офіційні відповідальні посадовці – це лише частина зовнішньої політики, які можуть у кращому випадку вказувати вектор, як показує досвід – доволі змінний. Фінальне слово залишатиметься за Президентом США. 

Розуміючи основні засади і погляди Трампа на зовнішню політику та відповідальних осіб, що опікуватимуться нею в його адміністрації, ми можемо розглянути потенційний вплив його президентства на ключові точки напруги в світі: російська-українська війна, конфлікт на Близькому Сході, ситуація в Тихоокеанському регіоні та інші. 

Україна

Дональд Трамп багато говорив про російсько-українську війну з самого початку повномасштабного вторгнення, і переважно його риторика зводилась до двох тез: ця війна ніколи би не ескалювала за його президентства, і він зможе швидко припинити бойові дії і посадити сторони за стіл перемовин. 

Ми не зможемо перевірити першу тезу, але і щодо другої Трамп давав вкрай мало конкретики. Члени його команди регулярно виступали з різними мирними пропозиціями різного ступеню привабливості і для України, і для Росії, але сам Трамп поводився цілком у дусі “стратегічної непередбачуваності”. 

Важливо брати до уваги його мʼяку риторику щодо Владіміра Путіна, наявність особистих контактів навіть після кінця президентства, контакти Путіна та російських високопосадовців із членами його команди (насамперед, Ілоном Маском) і брак жорстко налаштованих до Росії голосів серед наближених осіб. 

Спираючись на несистемні заяви Трампа та позиції людей, що зрештою потрапили до його адміністрації, ймовірно, він запропонує підхід подвійного примусу: закличе обидві сторони до перемовин, в разі відмови України – примусить її припиненням допомоги, в разі відмови Росії – примусить її посиленням санкцій і збільшенням допомоги Україні. Саме таку формулу пропонував і Кіт Келлог, призначений Трампом спеціальним представником Президента США щодо врегулювання російсько-української війни. 

Угода за таких умов точно включатиме тимчасову відмову України від військового звільнення окупованих територій і заморозку бойових дій, але решта параметрів лишаються невизначеними. Чи має України відмовлятись від вступу в НАТО? Чи повинна така відмова бути офіційною? Чи будуть зняті санкції з Росії? Чи припиниться військова співпраця України з Заходом? Чи може Україна в разі відмови від НАТО очікувати на інший союзницький статус, наприклад, ключового союзника США поза НАТО? 

Це все відкриті запитання, відповіді на які ми дізнаємось уже найближчим часом, адже Дональд Трамп висловлював бажання завершити російсько-українську війну швидко. Це має бути одна з його перших “перемог” на посаді. 

Майже напевно можна стверджувати лише одне: політика Трампа передбачатиме поступки з боку України. Наскільки вони мають бути суттєвими, що отримує Україна за ці поступки крім замороження бойових дій, що робитиме Трамп, якщо Путін відмовиться від будь-яких умов, крім раніше озвученого максималістського ультиматуму – все це обʼєкт політики невизначеності і “стратегічної непередбачуваності”. 

Близький Схід

Дональд Трамп і абсолютна більшість його прихильників виступають за швидке завершення війни також і на Близькому Сході. Але не через припинення вогню. 

“Вони мають завершити те, що розпочали, і вони мають зробити це швидко”, – говорив Трамп про війни, які веде Ізраїль проти Хамасу в Газі та Хезболли в Лівані. 

Його підхід тут простий: зняти всі обмеження з Ізраїлю на досягнення військової перемоги над своїми противниками, паралельно стримуючи Іран від більшої залученості в конфронтацію. Стратегічна лінія спрямована на послаблення Ірану та згортання його ядерної програми. 

Трамп навряд чи керуватиметься гуманітарними міркуваннями щодо долі цивільного населення і, зокрема, палестинців. Навпаки, він обіцяв скасувати будь-яку гуманітарну допомогу мешканцям Гази і депортувати нелегальних мігрантів палестинського (і не тільки) походження зі США. По суті, нова адміністрація розвʼяже Ізраїлю руки в його операціях. 

Дональд Трамп – особистий ворог Ісламської Республіки Іран. Його адміністрація проводила політику “максимального тиску”, посилюючі санкції в усіх галузях і наказавши ліквідувати керівника розвідки Корпусу вартових ісламської революції Касема Сулеймані. Іран намагався організувати замах на вбивство Трампа під час цих виборів, і в найближчому майбутньому має очікувати на відповідь. 

Єдина обставина, що в контексті політики трансакціоналізму може змінити на перший погляд безкомпромісну позицію Трампа – це нормалізація відносин між Саудівською Аравією та Ізраїлем. Республіканець стояв за історичним переговорним процесом між цими країнами, який мав закінчитись визнанням Ізраїлю, налагодженням економічної співпраці і розвитком цілого ряду інфраструктурних проєктів в енергетичній сфері. 

Переговори про нормалізацію заморозились після початку війни в Газі, що було однією з ключових цілей Хамас. За посередництва Трампа вони можуть відновитись, і будь-які умови саудитів будуть сприйматись серйозно. Вони можуть включати і створення Палестинської Держави, і відбудову Гази, додаткові дії проти Ірану тощо. 

Інші конфлікти

Два основних конфлікти, в які може бути втягнута нова адміністрація, крім російсько-українсько та ірано-ізраїльського – це ситуація в Тихоокеанському регіоні, а саме конфронтація з Китаєм та КНДР, і боротьба з наркокартелями в Мексиці. 

За останні роки США інвестували багато зусиль у створення ряду альянсів і міждержавних союзів дружніх до Заходу країн, зокрема, Японії, Південної Кореї та Австралії. Ці альянси передбачають тісну політичну, військову та фінансову співпрацю для відсічі потенційній китайській експансії. З високою ймовірністю, Трамп у цілому продовжить таку політику. 

Незважаючи на попередні заяви республіканця про те, що Тайвань має платити за свою безпеку, його команда, найімовірніше, зробить стримування китайської агресії однією з центральних задач своєї політики. На це вказує також і вибір держсекретаря і радника з нацбезпеки, яких зараховують до табору “азійників”. 

Більше інтриги викликає його потенційна політика щодо Мексики – риторика Трампа на виборах була безпрецедентно жорсткою. Він обіцяв накласти додаткові мита в 25% на мексиканські товари, якщо країна продовжить економічне зближення з Китаєм, а його колеги пропонували визнати мексиканські картелі терористичними організаціями, завдати ракетних ударів по їхніх основних обʼєктах і навіть розпочати обмежене вторгнення для ліквідації мафіозної інфраструктури. За окремими повідомленнями в ЗМІ, Трамп навіть погоджувався з такими пропозиціями, але станом на зараз вони виглядають малоймовірними. Його адміністрація однозначно буде схиляти мексиканський уряд до співпраці проти картелів за аналогією з американо-колумбійською “війну проти наркотиків” в 80-х роках. 

Підходи адміністрації Трампа до інших конфліктних точок, наприклад, Судану, Мʼянми тощо варто розглядати в кожному окремому випадку, але можна очікувати, що вона дотримуватиметься схожого принципу, що і за першої каденції: не втручатись у конфлікти, в яких немає очевидних короткострокових преференцій для США. 

Трансакційне сприйняття новим-старим президентом геополітики заганяє США в умови, коли вони добровільно виходять із різноманітних точок і навіть регіонів, якщо на них витрачається забагато ресурсів без “відбиття” таких “інвестицій”. Самоусунення США разом із агресивною тарифною політикою, яка може підірвати соціально-економічну стабільність у багатьох країнах, залежних від експорту до США. 

Це утворює вакуум впливу, який негайно заповниться ворогами вільного світу: Китаєм, Росією, Іраном або всіма одночасно. Схоже відбувалось і за першої каденції Трампа: хоча він любить записувати у свої досягнення відсутність великих воєн, країни “вісі зла” розширювали свій вплив малою кровʼю – саме за президентства Трампа група “Вагнер” де-факто захопила контроль над низкою африканських країн, Китай розширив свою програму економічної експансії з видачею дешевих кредитів в обмін на політичний вплив і доступ до природних ресурсів, а іранські проксі за підтримки аятолл посилили свої позиції в усіх країнах свого місцезнаходження. 

В умовах ще більшої поляризації світу, чіткого поділу на “західний” і “антизахідний” табори, ці тенденції розвиватимуться ще швидше. Кожна точка присутності, яку депріоритезують США, одразу заповниться іншими силами. Кожна країна, чия економіка і соціально-політична стабільність постраждає від нової тарифної політики, одразу стане обʼєктом впливу Китаю. 

Країни і регіони, що занурюються в кризи внаслідок розриву відносин зі США чи запровадження тарифних обмежень, стануть джерелом посилення геополітичного впливу вісі зла. Частина з них добровільно доєднається до китайських і російських союзів, частина буде туди втягнута економічними пропозиціями чи політико-військовим примусом, вони стануть обʼєктами кампаній дезінформації та спецоперацій, а в окремих випадках можлива ескалація збройних конфліктів. Наразі США досі виконують роль стабілізатора в багатьох точках світу, проєктуючи свою силу на всі континенти і здійснюючи хоч і послаблений, але стримуючий вплив. Добровільне самоусунення з цієї ролі за відсутності геополітичного субʼєкта, здатного швидко її перехопити, призведе до непередбачуваних і драматичних наслідків.