Сьогодні Венесуела проходить точку неповернення. Правда, поки незрозуміло в який саме бік: або до повалення чинного режиму, реформ і демократизації, або до цементування диктатури і знищення залишків демократичних інститутів.
У жовтні 2023 року у місті Бріджтон (Барбадос) режим венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро за посередництва США уклав з опозицією Часткову угоду про підтримку політичних прав і виборчих гарантій для всіх (Барбадоська угода). Вона передбачала послаблення американських санкцій на нафтову індустрію Венесуели в обмін на зобовʼязання Каракаса провести чесні та демократичні вибори в 2024-му році.
Результати цих домовленостей увесь світ побачив на вулицях Каракаса та інших венесуельських міст у липні 2024-го, де спалахнули масові протести проти фальсифікації виборів. Режим Мадуро відмовився продемонструвати офіційні докази своєї перемоги і відкрив кримінальні справи проти лідерів опозиції, близько двох тисяч протестувальників заарештували, щонайменше 20 - загинули під час демонстрацій.
Експерти стверджують, що Мадуро здійснив наймасовіші фальсифікації виборів в історії Латинської Америки, і наслідком цього може стати або насильницьке повалення його режиму, або остаточне утвердження диктатури.
У цьому матеріалі “Центр формування політики” розбирає ситуацію в Венесуелі, яка прямо вплине щонайменше на весь регіон, а враховуючи звʼязки Мадуро з кремлівським режимом - і на розстановку сил у світі.
ВИБОРИ, ЯКІ (МАЙЖЕ) НІХТО НЕ ВИЗНАВ
Почати варто з того, що це не перші вибори, вкрадені режимом Мадуро. В 2018-му році він “офіційно” здобув 68% голосів і проголосив себе президентом Венесуели, хоча опозиція, міжнародні організації та ряд західних держав відмовились визнавати результати цих виборів. З того часу Венесуела занурилась у масштабну політичну кризу, коли де-факто владу в країні утримував Ніколас Мадуро і його легітимність визнали такі країни, як Росія, Китай, Іран, Нікарагуа, Куба, Білорусь тощо. Натомість більшість латиноамериканських держав, США, ЄС та інші визнали в.о. президента лідера опозиційного парламенту Хуана Гуайдо.
З того часу легітимність Мадуро була серйозно підважена, а Венесуела переживала економічний колапс: ВВП держави скоротився на 75% за 10 років, понад 80% населення проживає за межею бідності, а інфляція досягла фантастичних 130000%. Ці процеси були запущені ще від приходу до влади соціалістичного режиму Уго Чавеса в 1999 р., чиїм спадкоємцем став Мадуро в 2013 р., але були суттєво розпалені політичною кризою 2019 р.
За останні 5 років Венесуела переживає справжню соціальну катастрофу: за 2019-2023 р. країну покинуло 7 мільйонів людей (майже чверть населення!), її визнано країною з найвищим рівнем злочинності у світі. Все це накладалось на руйнівний вплив західних санкцій (насамперед, американських) на економіку Венесуели, залежну від енергетики та нафтової промисловості.
Тож Барбадоська угода була потрібна Мадуро хоча б для часткового порятунку своєї економіки, і США погодились тимчасово послабити санкції в обмін на гарантії безпеки опозиційних кандидатів у президенти і проведення демократичних виборів в 2024-му. Ймовірно, план Мадуро полягав у досягненні певного економічного прогресу після років стрімкого падіння, що мало конвертуватись у голоси його електоральної бази - бідного соціально незахищеного виборця.
Опозиція змогла зареєструвати свого кандидата лише з третьої спроби. Спочатку влада заборонила брати участь у виборах Марії Коріна Мачадо - харизматичній лідерці опозиційного руху, яка підтримувала Хуана Гуайдо і закликала запровадити санкції проти режиму Мадуро. Верховний Суд відхилив її апеляцію, незважаючи на те, що Марія набрала 90% голосів на праймеріз обʼєднаної опозиції. Далі були спроби зареєструвати 80-річну вчену Корину Йоріс, які заблокували бюрократичним апаратом і адміністративними перешкодами.
Із третьої спроби, кандидатом у президенти Венесуели від опозиції став 74-річний дипломат Едмундо Гонсалес Уррутія. Незважаючи на відсутність харизми і видатного політичну бекграунду, Едмундо Гонсалес швидко став фаворитом перегонів і, за незалежними опитуваннями, випереджав Мадуро на понад 30% голосів.
Видання Foreign Policy зазначало: “У передвиборчих опитуваннях громадської думки, понад 80% зареєстрованих виборців заявили, що хочуть політичних змін, і майже стільки ж висловили свій намір голосувати”. Це було помітно і на агітаційних заходах опозиції, які збирали рекордну кількість людей, в десятки разів більшу за мітинги Мадуро.
Напередодні виборів західні ЗМІ та експерти писали, що режиму буде складно фальсифікувати вибори з таким очевидним розривом між Гонсалесом і Мадуро. Тим не менш, 28-го липня підконтрольна влада Національна виборча рада оприлюднила “офіційні” результати виборів, згідно з якими Мадуро переміг з результатом 51,2%, а Гонсалес посів друге місце з 44,2%.
Особливість виборчої процедури в Венесуелі - це автоматизований підрахунок бюлетенів. Виборець кидає бюлетень до спеціальної машини, яка обчислює загальну кількість голосів і кількість голосів за кожного кандидата. Копії протоколів віддаються також і представникам кандидатів, тобто кожен може перевірити протоколи з дільниці та офіційні результати, оголошені Національною виборчою радою.
28 липня, в день голосування, багато дільниць відмовились віддавати протоколи, а Національна виборча рада оприлюднила результати без публікації протоколів (офіційна причина - “хакерські атаки”). Опозиція одразу завдала удару у відповідь: вони зібрали 24,532 копій протоколів (79% від усіх протоколів), і виклали їх на своєму сайті, який негайно заблокували на території Венесуели, але громадяни все одно авторизувались через VPN.
За підрахунками незалежних організацій, кандидат від опозиції Едмундо Гонсалес набрав 6,89 млн голосів, майже на півмільйона більше, ніж “намалював” собі Мадуро. Ці ж підрахунки стверджують, що Мадуро насправді набрав 3,13 млн голосів, тобто майже вдвічі менше, ніж було заявлено. Таким чином, опозиція виграла з величезним відривом від Мадуро, який неможливо ігнорувати.
Експерти Гарвардського університету назвали це “одну з найбільш кричущих виборчих крадіжок в сучасній латиноамериканській історії”. США визнали перемогу Гонсалеса, ЄС - не визнали перемогу Мадуро. Низка країн Латинської Америки закликали Венесуелу здійснити обʼєктивний підрахунок голосів і оприлюднити чесні результати, і у відповідь режим Мадуро закрив свої посольства в Аргентині, Коста-Ріка, Еквадорі, Гватемалі, Панамі, Парагваї, Перу, Домініканській Республіці та Уругваї.
Натомість Росія, Іран, Китай, Сербія, Нікарагуа, Куба, Болівія, Гондурас традиційно привітали Мадуро з перемогою і визнали його президентом Венесуели.
Важливо, що три ключові держави регіону поки що зайняли вичікувально-нейтральну позицію, а саме Бразилія, Колумбія та Мексика. Вони не заявили про фальсифікації, але закликали Мадуро оприлюднити протоколи голосування - що свідчить про хиткість його позицій в регіоні, адже Бразилію та Колумбію наразі очолюють лідери лівого політичного спрямування, традиційно близькі до боліваріанського соціалізму.
ВЕНЕСУЕЛА НА ПОРОЗІ РЕВОЛЮЦІЇ?
Відмінність нинішніх протестів від усіх попередніх - в їхніх масштабах і всезагальності. На демонстрації вийшли навіть мешканці традиційно лояльних до соціалістичного режиму районів і населених пунктів, переважно бідних нетрів, які раніше складали електоральну базу Уго Чавеса і Ніколаса Мадуро. Західні ЗМІ пишуть, що “Мадуро втратив вулиці”.
Регіони, що були ядром чавізму і відкрито голосували за Уго Чавеса і його наступника, в тому числі за щедрі вливання нафтодоларів, цього разу також охоплені протестами, включно з рідним районом Мадуро. Протестувальники демонтують памʼятники Чавесу і закликають до повалення влади.
Силові структури та правоохоронні органи Венесуели відповідають на протести насильством, у тому числі з застосуванням вогнепальної зброї. За останніми даними, було затримано близько двох тисяч людей, що значно більше за протести 2017-го року, що тривали цілих 4 місяці.
Риторика Мадуро також стала агресивнішою. Він заявляє про свої наміри “розчавити заколотників” і “захистити революцію”. Проти лідерів опозиції відкривають кримінальні справи, а армія поки що не відгукнулась на їхній заклик “перейти на сторону народу”. Наразі немає жодних ознак, що збройні сили чи розвідувальні органи Венесуели, які використовуються режимом для репресій, відкриті до повалення Мадуро - зокрема, через масштабну корупцію в вищих ешелонах силових структур.
Цього, однак, не можна виключати, за прикладом Бангладешу, де армія зрештою встала на сторону протестувальників і примусила премʼєр-міністра покинути країну. Тим не менш, наразі перехід збройних сил, поліції чи інших силових структур на бік демонстрантів малоймовірний.
Цікаво, що лідери опозиції також не впевнені в силовому розвʼязанні кризи. Переможець виборів Едмундо Гонсалес написав статтю в The Economist, де зазначив, що “Це бути проти моїх принципів і життєвого шляху - виступати за насильство і державний переворот”.
Наразі опозиція сфокусована на протоколах голосування. Вони збирають докази для міжнародної спільноти, щоб переконати якнайбільше країн у перемозі Гонсалеса і сформувати антимадурівську коаліцію. Щоправда, незрозуміло, на які саме дії міжнародної спільноти робиться розрахунок. Адміністрація Президента США Джо Байдена навряд чи в повному обсязі поновить санкції на нафтову галузь Венесуели, щоб не ризикувати стрибком цін на пальне перед президентськими виборами 5-го листопада.
Потенційними медіаторами можуть стати вже згадані Бразилія, Колумбія та Мексика. Три міністри закордонних справ відвідали Каракас на початку серпня для пошуку виходу з кризи, лідери цих країн виступали за діалог між “владою” та опозицією. Гіпотетично, Мадуро міг би піти в переговорний процес під тиском цих держав, але для опозиції будь-який компроміс з режимом наразі є “червоною лінією”, особливо після провальної Барбадоської угоди.
Інший шлях лежить у площині ескалації через посилення протестів: опозиція вважає, що якщо вивести на вулиці достатньо масштабну кількість людей різних політичних поглядів - це буде меседж для чиновників режиму, що в Мадуро немає реальної підтримки і їм краще перейти на бік народу.
Ключове питання: як довго і як масово зможуть протестувати венесуельці? З одного боку, соціально-економічні негаразди вже досягли межі, з іншого - люди можуть не захотіти ризикувати тим мінімумом, що в них є для виживання, якщо немає перспектив перемоги.
Мадуро сьогодні оголошений в розшук у США за участь у контрабанді наркотиків, а Міжнародний кримінальний суд готує ордер на його арешт за вбивства протестувальників у 2017-му. Окремі аналітики вважають, що режим Мадуро боїться не стільки втратити владу, скільки провести решту життя в американській вʼязниці. Висуваються версії, що він може погодитись на відставку та еміграцію з Венесуели в разі гарантій недоторканості, але такий варіант навряд чи задовольнить розлючене венесуельське суспільство.
Стратегію Мадуро оглядачі наразі характеризують як “закрутити гайки та спробувати перечекати бурю”, що передбачає масові репресії і затягування часу, поки міжнародна спільнота не переключиться на інші питання. Іншими словами, протести в Венесуелі можуть піти не за бангладеським, а за білоруським сценарієм.
Наразі неможливо прогнозувати, яким саме шляхом розвиватимуться події. Збереження режиму Мадуро означатиму ще глибшу соціально-економічну прірву для населення Венесуели. 40% венесуельців, згідно з опитуваннями, висловлювали бажання покинути країну в разі переобрання Мадуро. Це може призвести до масштабної міграційної кризи, коли мільйони мігрантів штурмуватимуть кордони з сусідніми Бразилією, Колумбію чи намагатимуться прорватись до США.
Опозиція оголосила безстрокову акцію протесту, паралельно проводячи роботу з міжнародної адвокації. Україна досі не оприлюднила рішучих заяв, не вжила політичних чи юридичних жестів на підтримку демократії в Венесуелі. Невизнання легітимності Мадуро не несе для нас жодних ризиків, адже його режим і так є відкритим союзником Росії. Україні варто доєднатись до світової спільноти у тиску на Каракас і, можливо, піти навіть далі, переслідуючи логіку максимального послаблення союзників Росії - публічно заявити про визнання Едмунда Гонсалеса обраним президентом Венесуели, якого ми розглядаємо законним представником держави. Така позиція була би суголосна Аргентині - нашому найбільшому партнеру в Латинській Америці, і могла би підвищити субʼєктність України серед держав Глобального Півдня.
Comments